КАРАКОША Віталій Віталійович
КАРАКОША
Віталій Віталійович
28.05.1986 – 22.02.2026
позивний «Булавка»
Вічна пам'ять Герою:
Життєвий шлях Віталія Каракоші
Він умів перемагати хвороби, але не зміг уберегтися від підступної ворожої кулі. Він не встиг створити власну родину, бо понад усе прагнув захистити ту, в якій виріс. Громада втратила не просто воїна — вона втратила Людину з великої літери, чиє серце було сповнене доброти та жертовності.
Дитинство та становлення
Віталій Віталійович Каракоша народився 28 травня 1986 року. Разом із сестрою-двійняшкою Віталіною він зростав під турботливим крилом матері — Тетяни Василівни. Мати виховувала дітей самотужки, і саме вона заклала у сина той міцний фундамент мужності та відповідальності, який згодом став його життєвим кредо. Від малечку Віталій знав: він — опора, він — захисник для мами та сестер.
У 1992 році Віталій переступив поріг Таужненської школи. Одинадцять років навчання пролетіли, залишивши у вчителів та однокласників світлий спомин про спокійного, старанного та надзвичайно дружелюбного юнака. «На нього завжди можна було покластися», — згадують друзі. У 1994 році родина стала ще більшою — народилася сестричка Катерина, яку Віталій любив і оберігав з особливою ніжністю.
Трудовий шлях та випробування
Після школи Віталій успішно опанував професію водія у Гайворонському ДОСААФ. Він ніколи не боявся роботи: працював у столиці, згодом повернувся до рідного Таужного, де трудився у ТОВ «Укрсоя». У 2010 році життя привело його до селища Побузьке та роботи на підприємстві «Рапсодія».
У 2019 році доля випробувала Віталія важкою хворобою. Але саме тоді проявився його незламний дух: завдяки впертому характеру та величезній любові до життя він зумів побороти недугу. Повернувшись до активного життя, працював у Києві та за кордоном, завжди ставлячи інтереси родини вище за власні.
Повномасштабна війна та безсмертя
Коли почалося повномасштабне вторгнення, Віталій не зміг залишатися осторонь. Він повернувся в Україну, щоб бути поруч із рідними та допомагати громаді. Його мобілізували 8 липня 2025 року. Віталій став до лав інженерно-саперного взводу 2-го штурмового батальйону військової частини А7400.
Він був справжнім чоловіком, який не вмів сидіти без діла, коли Батьківщина в небезпеці. На жаль, 22 лютого 2026 року, під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Цвіткове Пологівського району Запорізької області, життя нашого мужнього земляка обірвалося.
Останній шлях до рідного дому
Віталій повернувся до рідного Таужного на щиті, щоб назавжди залишитися в землі, яку так палко любив і захищав. Поховали мужнього воїна у рідному селі з усіма військовими почестями: під звуки державного гімну та прощальний трикратний залп, що розірвав тишу над степами Заваллівщини. Провести Героя в останню дорогу прийшли сотні людей — рідні, побратими, однокласники та жителі громади, які схилили голови у глибокій скорботі. Державний Прапор, яким була вкрита труна, передали матері як символ вічної вдячності України її синові за його жертовний подвиг. Тепер він триматиме небо над рідним селом, ставши янголом-охоронцем для своїх сестер і матусі.
У нашій пам'яті — назавжди
Віталій не встиг обійняти рідних після довгої розлуки, не встиг почути сміх власних дітей, але він зробив те, що під силу лише Героям — закрив собою нас із вами.
Ми низько вклоняємося Тетяні Василівні за виховання справжнього сина України. Ваша біль — це біль кожного мешканця нашої громади.
Герої не вмирають — вони просто перестають бути поруч фізично. Але доки ми пам'ятаємо їхні імена, їхні вчинки та їхні усмішки — вони живуть у наших серцях.
Світла пам’ять та Вічна Слава Герою Віталію Каракоші!
Герої не вмирають! Слава Україні!
