Ізюмер Олексій Васильович
ІЗЮМЕР
Олексій Васильович
(14.03.1996 – 27.07.2025)
Народився Ізюмер Олексій Васильович 14 березня 1996 року в селі Таужне на Кіровоградщині, у сім’ї Василя та Таміли Ізюмерів. Його лагідно називали Лесиком. Коли йому виповнилося лише шість років, у день свого народження, він залишився без найдорожчої людини – мами.
Але він не залишився без любові. Бабуся, дідусь, батько, старший брат Павло та рідний дядько Сергій з дружиною Валентиною оточили його турботою та теплом. Вони стали його родинним тилом і зігріли Лесикове дитинство, подарувавши йому віру в життя.
У 2002 році Лесик пішов до першого класу Таужненської школи, яку закінчив у 2013 році. Він був старанним і добрим учнем. Учителі любили його за щирість, чесність і відкрите серце, а однокласники — за те, що він завжди приходив на допомогу і ніколи не підводив. З ним було легко, щиро й цікаво. Після школи він здобув фах електрогазозварника в Благовіщенському професійному ліцеї.
Він вважав строкову службу обов’язком кожного юнака, тому з 2017 по 2019 рік служив у Національній гвардії України. Служив чесно й відповідально, як і все робив у житті. За роки служби він загартувався тілом і духом, умів тримати дисципліну. В армії його поважали як людину, на яку завжди можна покластися.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, Олексій не міг бути осторонь. Його серце не дозволяло сидіти вдома, коли інші гинуть за свободу. Він чітко знав: його місце поруч із тими, хто захищає. З перших днів війни він приєднався до місцевої тероборони.
26 листопада 2022 року Олексій долучився до славнозвісної 47-ї окремої механізованої бригади. У його роті було понад сто таких самих, як він, – молодих і відважних хлопців. Вони швидко стали братами, яких єднала спільна мрія — перемога, мир і вільне життя. Серед них Лесик був тим, хто завжди підтримував і надихав. З ним сміливо йшли на найскладніші завдання, бо знали, що він не підведе.
Перед бойовими виходами він пройшов навчання в Німеччині, де опанував сучасну техніку та вдосконалював військові навички. Він став навідником на легендарній бойовій машині «Бредлі» і писав додому: «Керую усією зброєю, яка є на "Бредлі"».
З весни 2023 року Олексій воював на Запорізькому напрямку — одному з найгарячіших. Саме там він прийняв свій перший і найважчий бій. Його «Бредлі» разом з іншими машинами натрапила на мінне поле. Олексій до останнього залишався на позиції, щоб прикрити побратимів. Він витягнув і не залишив на полі бою тіло загиблого товариша. У цьому вся його сутність: у найстрашніші миті залишатися Людиною. З відкритим серцем і світлом душі навіть серед темряви війни.
Восени 2023 року він приїхав у коротку відпустку. Радів рідним, підтримував друзів. Але так склалися обставини, що він не зміг повернутися до своїх побратимів. Його серце боліло за них, думками він був поруч, у строю. Цей розрив був для нього нестерпний. Він планував повернутися і розглядав можливість підписати військовий контракт, бо не уявляв себе осторонь.
Але жахлива аварія 26 липня 2025 року обірвала його життя. Вона відібрала найкращого у світі сина, онука, брата, племінника Максимки, друга і побратима.
Його серце зупинилося, але залишило глибокий і теплий слід у душах усіх, хто його знав.
Світла пам’ять тобі, Лесику. Ти назавжди з нами.
